The Aspects of Bilateral Cooperation between Ukraine and Iran

UDK 341.232(477+55)






O. Yaroshevych – Fourth-Year Student of Country Studies and International Relations Department International Relations Faculty Lesya Ukrainka Eastern European National University;

Y. Vozniuk – Candidate of Political Sciences, Associated Professor of the Department of Country Studies and International Relations

  The work is done at the Department of Country Studies and International Relations

Ярошевич О., Вознюк Є В.  Аспекти двосторонньої співпраці України та Ірану. Розглянуто місце Ісламської Республіки Іран у сучасних міжнародних відносинах. Висвітлено договірно-правову базу співпраці України та Ірану. Охарактеризовано двосторонні торгівельно-економічні, гуманітарні та туристичні зв’язки обох держав. Проаналізовано найперспективніші сфери подальшого співробітництва у сфері сільського господарства, науково-технічного співробітництва, металургії, ветеринарії тощо.

Ключові слова: співробітництво, двосторонні відносини, зовнішня політика, договірно-правова база, Україна, Ісламська Республіка Іран.


The place of the Islamic Republic of Iran in contemporary international relations is considered. The legal basis of cooperation between Ukraine and Iran is highlighted. Bilateral trade-economic, humanitarian and tourist relations of both countries are characterized. The most promising areas for future cooperation in agriculture, science and technology cooperation, industry, animal husbandry, etc are analyzed.

Key words: cooperation, bilateral relations, foreign policy, legal framework, Ukraine, the Islamic Republic of Iran.

Iran – second only to Saudi Arabia’s oil state, which has about 20 billion dollars income from oil exports. This helps it to retain significant forces and carry out large-scale rearmament. In the West, the dominant view that Iran provides the infrastructure for the production of nuclear weapons with the help of China.

However, Central Asian experts do not consider Iran a threat to security in the region, as increasing their own military capabilities it needs most to create a regional center of force in the Persian Gulf.

Iran sees itself in three ways: as a savior of Islamic values, a leading member of the Third World in the fight against neo-colonialism and the player in oil and gas policy in the international arena. It is able to carry out political and economic patronage region and has vital interests for ensuring stability in the region, but international isolation strongly inhibits such activity. The chances of Iran also reduced due to domination of its own economic model. The weakening of the private sector, is due to the fact that Iranian goods are inferior of Chinese quality. Iran is able to offer advanced technologies that are badly needed new independent states of the region.

Iran’s foreign policy is independent game opposed to Western countries, competing with Turkey and Pakistan and trying not to aggravate relations with Russia. It develops economic and political cooperation with the northern neighbor – Turkmenistan, significantly affect the ethnically and culturally related to it Tajikistan supports Tajik-Uzbek anti-Taliban coalition in Afghanistan [3].

The Islamic Republic of Iran (IRI) has recognized the independence of Ukraine in December 25, 1991. Protocol on establishment of diplomatic relations at level of embassies signed in Kiev on 22 January 1992, and from late January in Kiev responded Embassy of Iran. In October of that year, Ukraine operates Embassy in Tehran.

The legal basis of Ukrainian-Iranian bilateral relations provides the legal basis for mutually beneficial cooperation between the two countries in political, economic and humanitarian spheres.

The fundamental document of bilateral relations between Ukraine and Iran is the Declaration of Principles of friendly cooperation between Ukraine and the IRI signed by the Presidents of the two states in Tehran in April 26, 1992

Cooperation between Ukraine and Iran is a part of the current legal framework, in particular, the Trade Agreement between the Government of Ukraine and the IRI (2001), Agreement between the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Government of the Islamic Republic of Iran on Reciprocal Promotion and Protection of Investments (1996), Memorandum of understanding between Ukraine and the IRI for economic and industrial cooperation (1992) and the Memorandum of understanding of Fourth joint meeting of the Intergovernmental Ukrainian-Iranian commission for economic and trade co workers (2004), arrangements of Third Joint Meeting of the Committee on trade between Ukraine and the Islamic Republic of Iran (2007) [1].

Iran to Ukraine – is a promising economic partner in the region of the Middle East.

Iran is assisting Ukraine in establishing fruitful contacts and establishing cooperation with a number of influential regional organizations – the Organization for Economic Cooperation and the Organization of the Islamic Conference.

The focus in the relations between the two countries paid to expand the scope and volume of trade exchange, the establishment and strengthening of direct contacts between business structures of the two countries to ensure domestic producers long-term contracts, particularly in the areas of engine and aircraft engineering, manufacturing oil and gas equipment, rail cars, power equipment, equipment for the mining industry.

The main products exported from Ukraine to Iran – steel, rolled, oil, railroad cars, pipes for the oil and gas industry, iron fittings, profiles, steam turbines, industrial equipment, paper, cardboard and the like. IRI main products exported to the Ukraine – fruit, dried, copper, fur, leather, aluminum products, plastics, carpets, metals and others.

The structure of Ukrainian exports to Iran: products of steel industry (rolling, tubes, rods, bars, corners, profile) – 47 %; agricultural products (sunflower oil, corn) – 19,2 %, – 11 % fertilizer; machines and equipment for railway, mining industry, power industry equipment, aircraft parts, chemicals and other – 22,8 %. The structure of Iranian exports to Ukraine: cars; agricultural products (dates, pistachios, figs, grapes, fresh or dried); minerals, chemical products; carpets; furniture; leather products and the like.

Promising directions of Ukrainian-Iranian cooperation in the humanitarian field are: establishing productive relationships in higher, secondary and vocational education; strengthening contacts between universities and other higher educational institutions of Ukraine and Iran exchange of teachers, students and professionals; expansion of relations between sports organizations and institutions of physical education between the two countries; enhance cooperation between Ukrainian and Iranian firms that operate in international tourism business; strengthening cooperation between Ukrainian and Iranian filmmakers; establishing direct contacts and mutual exchange between creative and musical groups [4].

Activation of travel business between the two countries contributed to the Agreement between the Government of Ukraine and the Government of the Islamic Republic of Iran on cooperation in tourism. It was signed at the Third joint meeting of the Intergovernmental Ukrainian-Iranian Commission on Economic and Trade Cooperation in May 2002 in Tehran.

Ukraine and Iran is deepening their bilateral relations in the field of livestock, poultry farming, veterinary medicine. The parties plan to expand trade in grain and other food products. Particular attention was paid to scientific and technical cooperation and the introduction of new technologies in the agricultural sector.

According to APK-Inform figures, in 2016/17 MY Ukraine increased export volumes of corn towards countries of the Middle East and Asia. Such trend developed due to the increased competition rates on the global market in terms of the record high production volumes and carry-over stocks.

At the same time, in the current season Iran became a leader of Ukrainian corn purchases. In October-February of 2016/17 MY, the country imported nearly 1.7 mln tonnes of corn from Ukraine, or 17 % of the general supplies in the reporting period. At the same time, during the whole last season Ukraine exported 0.67 mln tonnes of corn to Iran, and the country kept the 8th position only in the rating of major importers of the Ukrainian grain, according to APK-Inform.

It should be noted that enlargement in domestic consumption of the grain contributed to significant growing of corn import volumes to Iran. According to USDA experts, the domestic consumption increased by 26 % compared with 2015/16 MY figures, and totaled 11,1 mln tones [2].

A promising area of cooperation is considered the development of relations between Ukraine and Iran sports organizations. In January 2012 the negotiations between the leaders of Ukraine and Iran boxing federation, the results of which the parties have agreed on a contract with Ukrainian boxing experts who will train Iranian athletes. Traditionally friendly matches were female footsal teams. In August 2012, Iranian athletes come to Kyiv at the invitation of the Football Federation of Ukraine

Therefore, the current legal framework of the Ukrainian-Iranian cultural and humanitarian relations consists of 10 documents. Bilateral trade and economic relations between Ukraine and Iran are carried out in many sectors of industry – this aircraft, machinery, metallurgy and transport sector. Ukraine and Iran is deepening their bilateral relations in the field of livestock, poultry farming, veterinary medicine. The parties plan to expand trade in grain and other food products. Particular attention was paid to scientific and technical cooperation and the introduction of new technologies in the agricultural sector. Also promising area of cooperation is considered the development of relations between Ukraine and Iran sports organizations.

Sources and literature

  1. Формування українсько-іранських відносин [Electronic sourse]. – Mode of access :
  2. In the first half of 2016/17 MY, Iran became the leader of Ukrainian corn purchases [Electronic sourse]. – Mode of access :
  3. The Iran Nuclear Deal: implications for Ukraine Iran Nuclear Deal [Electronic sourse]. – Mode of access : Ukraine
  4. The World Factbook [Electronic sourse]. – Mode of access :

The features of US foreign policy under President Jimmy Carter

UDK 327(73)



T. Lyschuk – Fourth-Year Student of Country Studies and International Relations Department International Relations Faculty Lesya Ukrainka Eastern European  National University




The work is done at the Department of Country Studies and International Relations Scientific supervisor: Y. Vozniuk Candidate of Political Sciences, Associated Professor of the Department of Country Studies and International Relations

The article deals with the general features of US foreign policy, highlights the main reasons for opposition to the Soviet Union. The main achievements of domestic policy are characterized and the outcome of foreign policy is analyzed.

Key words: foreign policy, the United States, Jimmy Carter, the policy of containment, deterrence policy.

Лищук Т. В. Особливості зовнішньої політики США за президентства Джиммі Картера. У статті розкрито загальні риси розвитку зовнішньої політики США, висвітлено основні причини протистояння Радянському Союзу. Охарактеризовано основні здобутки внутрішньої політики та проаналізовано результати провадження зовнішньої політики держави.

Ключові слова: зовнішня політика, США, Джиммі Картер, політика стримування, політика залякування.

A foreign policy or national external policy is a drafted up blueprint of a state with objectives that safe guide the activities and relationships of one state in its interactions with other states.

There are basic rules to follow when developing a foreign policy, such as the influence of domestic considerations, the behavior of other states, or plans to advance specific geopolitical designs. Every international recognized independent state needs a foreign policy to interact with other states and through its foreign policy, a state tries to lay out what they want to achieve with a said state or regional blocks [1]. As the blueprint of a state set up relations menu, foreign policy of a state is not only concerned with the behavior of a state towards other states, but displays the ways in which the central governments of sovereign states wants to relate with each other and to find a place in the global system in order to achieve various goals or objectives by means of international laws.

The concept guiding American foreign policy in global struggle with the Soviet Union and its allies was containment [3]. It held that the United States did not need to engage in a war to defeat the Soviet Union. Instead it could adopt a policy of constant vigilance and the creation of alliances in which American power would be used to contain and counter Soviet aggressive moves.

During the Cold War, all focused on the conflict between the United States and Communist countries. The main stories were the Communist takeover of China, the Korean War, US relations with Cuba, and the Vietnam War. Thus until the collapse of the Soviet Union in 1991, the US media depicted the world in general and the preceding stories in particular from the American side of the Cold War frame.

Another concept guiding US foreign and military policy during the Cold War was deterrence [5]. According to deterrence theory, nuclear weapons were too powerful and destructive to be used as instruments of warfare. They were best suited to holding an opponent (here, the Soviet Union) in check by threatening it with destruction should it engage in an act of nuclear aggression.

Deterrence strategies are designed to prevent an opponent from undertaking an objectionable course of action. It was an article of faith during the Cold War that nuclear deterrence could not be assumed to exist through the possession of a large nuclear arsenal. The United States adopted a second strike strategy: to deter an attack by possessing the capability to absorb an enemy’s nuclear attack and retaliate with so much force that it could inflict an unacceptable level of damage on its society. Stability was assumed to be assured when both sides adopted such a strategy.

This created a situation of mutual assured destruction. Thus a major concern of policymakers in the United States was that the Soviet Union not be allowed to gain a significant advantage over the United States in the size of its nuclear inventory. Because Soviet leaders shared the same goal, the result was an arms race.

Jimmy Carter, a member of the Democratic Party, took office as the 39th President of the United States on January 20, 1977 at age 52. Carter served in office for 4 years and left when he lost reelection.

Domestic accomplishments of President Carter:

  • Created two new cabinet-level departments: the Department of Energy and the Department of Education;
  • Established a national energy policy that included conservation, price control, and new technology;
  • Took measures to improve the environment through the Alaska National Interest Lands Conservation Act and the Superfund Act, which is designed to clean up sites contaminated with hazardous substances;
  • Espoused a process of bureaucratic streamlining and was responsible for deregulating the airline, trucking, rail, communications, and finance industries [4].

Foreign policy accomplishments of President Carter:

  • Strongly promoted human rights during his tenure and initiated the Camp David Accords, the Panama Canal Treaties, and the second round of Strategic Arms Limitation Talks (SALT II);
  • Presided over the 1979–1981 Iran hostage crisis and the failure of its major rescue operation, resulting in the deaths of eight American servicemen, one Iranian civilian, and the destruction of two aircraft;
  • Boycotted the 1980 Summer Olympics in Moscow in response to the Soviet invasion of Afghanistan in 1979 [2].

Therefore, the general features of US foreign policy is a policy of containment and deterrence policy. The main reasons for opposition to the Soviet Union ‒ are to prevent the spread of communist influence and planting its ideas. The main achievements of foreign policy: strongly promoted human rights, Iran hostage crisis, and conviction of the Soviet invasion of Afghanistan.

Sources and literature

  1. The page you’ve requested does not exist [Electronic resource]. ‒ Mode of access :
  2. The Cold War: The Geography of Containment [Electronic resource]. – Mode of access :
  3. The Major Foreign and National Security Policies [Electronic resource]. – Mode of access :
  4. The Origins of the Cold War Seth Center University of Virginia [Electronic resource]. – Mode of access : html
  5. University of South Florida Scholar Commons [Electronic resource]. – Mode of access : context=etd.

Сучасний стан та особливості співробітництва України з НАТО

УДК  327.57(477+327.7НАТО)



Н. І. Романюк – кандидат географічних наук, доцент кафедри країнознавства і міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
  Роботу виконано на кафедрі країнознавства і міжнародних відносин СНУ ім. Лесі Українки

Проаналізовано історію співробітництва України з НАТО. Охарактеризовано нормативно-правову базу  співпраці України з Північноатлантичним Альянсом. Дано оцінку сучасного стану співпраці нашої держави з цією організацією  та перспективи членства України в НАТО.

Ключові слова: НАТО, Україна, безпека, співпраця, євроатлантична інтеграція.

Romaniuk N. І. Current status and characteristics of Ukraine’s cooperation with NATO. The history of Ukraine’s cooperation with NATO is analyzed. Regulatory framework of Ukraine’s cooperation with NATO is characterized. The current stage of our country’s cooperation with the organization and the prospects of Ukraine’s membership in NATO is evaluated.

Key words: NATO, Ukraine, security, cooperation, Euro-Atlantic integration.

Співробітництво України й НАТО має важливе значення для забезпечення національної безпеки й оборони нашої держави, особливо в умовах сучасної ситуації на Сході України. Посилення співпраці з НАТО є досить актуальним для нашої держави сьогодні.

Україна має тривалу історію відносин з Північноатлантичним Альянсом, яка розпочалася ще на початку 90-х рр. ХХ ст., після здобуття нашою державою незалежності. Базовим документом співпраці була Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО [16].

Переломним моментом у відносинах України й НАТО став 2002 р. У цьому році було прийнято Стратегію України щодо НАТО, в якій проголошено курс на повноправне членство в Альянсі. Напередодні Празького саміту НАТО у 2002 р. Україна наблизилася до наступного кроку на шляху набуття членства в НАТО – отримання Плану дій заради членства (ПДЧ). Але непослідовність політики з боку України щодо співпраці з НАТО перешкодила досягненню успіху. Представники НАТО наголошували, що в Україні неодмінно мають бути проведені реформи в політичній, економічній та воєнній сфері, зміцнено демократію, верховенство права та свободу слова.

Незважаючи на те, що Україна не отримала ПДЧ, членство України в НАТО було закріплено у Законі України «Про основи національної безпеки України» у 2003 р. Оборонні аспекти євроатлантичної інтеграції нашої держави знайшли своє місце в Указі Президента України «Про воєнну доктрину України» 2005 р., а також у рамках Плану дій Україна-НАТО. 21 квітня 2005 р. у Вільнюсі під час засідання Комісії Україна‒НАТО, було схвалено  «інтенсифікований діалог між Україною та НАТО», який став черговим кроком на шляху підготовки держави до членства в Альянсі [5].

Протягом 2006‒2008 рр. Північноатлантичний Альянс активно проводив  політичний діалог з Україною й оголосив політику відкритих дверей щодо вступу України. На  Бухарестському Саміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради у 2008 р. одностайно було погоджено Декларацію, у якій Україну (нарівні з Грузією) було запевнено в майбутньому набутті членства в НАТО [1]. У 2009 р. Україна й НАТО підписали Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство, яка залишається основним документом у співпраці для них [2].

У 2010 р. Президент України В. Янукович своїм рішенням ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО й національний центр із питань євроатлантичної інтеграції, а в Законі «Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України» 2010 р. був проголошений позаблоковий статус України й співпраця з НАТО з питань, які становлять взаємний інтерес [3].

Це зумовило послаблення діалогу нашої держави з Північноатлантичним Альянсом. І лише у грудні 2014 р. Верховна Рада підтримала законопроект Президента України П. Порошенка про відмову від позаблокового статусу [14]. А внаслідок російсько-українського конфлікту, співробітництво між Україною та НАТО  з 2014 р. значно активізувалося.

2015 р. характеризувався інтенсифікацією діалогу між Україною й НАТО. У травні 2015 р. була прийнята нова Стратегія національної безпеки, в якій одним із головних завдань є формування умов для вступу в НАТО [8]. У новій редакції Воєнної доктрини України від вересня 2015 р. визначено, що ключовими завданнями створення умов для відновлення державного суверенітету та територіальної цілісності України є комплексне реформування системи забезпечення національної безпеки до рівня, прийнятного для членства в ЄС і НАТО, а також розвиток Збройних Сил України за західними стандартами та досягнення сумісності зі збройними силами держав – членів НАТО [12].

Знаковим був візит в Україну Генсекретаря НАТО Є. Столтенберга  у 2015 р., під час якого підписали Спільну заяву щодо посилення оборонно-технічного співробітництва України з НАТО. Зазначений документ визначає пріоритетні напрями співробітництва та спрямований на підвищення взаємосумісності у сфері озброєнь, а також надання дорадчої допомоги Україні з питань реформування її оборонно-промислового комплексу та ефективного забезпечення ним потреб сектору безпеки й оборони держави [11].

У цьому ж році було затверджено вже два військових стандарти Міністерства оборони України на основі стандартів НАТО – STANAG 2920, STANAG 4926 [4]. Українська армія перейшла на аптечки за стандартами НАТО й підготовка військовослужбовців із тактичної медицини та санітарних інструкторів теж проводиться за стандартами Альянсу. Україна відновила участь у програмі НАТО «Процес планування та оцінки сил», що сприятиме посиленню взаємосумісності між збройними силами України й НАТО.

Протягом 2015‒2016 рр. неодноразово проводилися спільні навчання, які були  присвячені зміцненню морської безпеки. Їх метою було відпрацювання процедур із кризового урегулювання за участю цивільного та військового персоналу в національних столицях, у штаб-квартирі Альянсу й обох стратегічних командуваннях НАТО. Наприклад, із 1 до 12 вересня 2015 р. проходили багатонаціональні військово-морські навчання Sea Breeze («Сі Бриз») в Одеській і Миколаївській областях, а також у північно-західній частині Чорного моря [6].

Ключовим системним документом розвитку співробітництва з НАТО та важливим інструментом здійснення реформ в Україні за підтримки Альянсу є Річні національні програми співробітництва Україна–НАТО (РНП), які розробляються з 2009 року. РНП-2015 затверджена Указом Президента України № 238/2015 від 23 квітня 2015 року. РНП-2016 затверджена Указом Президента України № 45/2016 від 12 лютого 2016 року. РНП-2017 затверджена Указом Президента України № 103/2017 від  8 квітня 2017 р.

РНП на 2017 рік суттєво оновлена й удосконалена.  Вона включає заходи з проведення реформ в усіх важливих сферах функціонування держави: від сектору безпеки й оборони до ключових соціально-політичних та правових реформ, боротьби з корупцією та децентралізації. Метою цих перетворень є наближення України до стандартів НАТО. РНП-2017 передбачає подальший розвиток політичного діалогу України з НАТО та нарощування всеохоплюючої практичної співпраці з Альянсом із залученням експертних, фінансових, матеріально-технічних та інших можливостей НАТО та держав-членів Організації задля посилення обороноздатності України та можливостей протидіяти триваючій російській агресії [9].

Програма також спрямована на виконання рішень, прийнятих за результатами засідання Комісії Україна ‒ НАТО на рівні глав держав та урядів 9 липня 2016 р. у Варшаві. Зокрема, посилення підтримки нашої країни шляхом реалізації Комплексного пакету допомоги НАТО для України, у тому числі проектів у рамках відповідних Трастових фондів НАТО.

Для України стратегічне партнерство з НАТО є важливим при реалізації євроінтеграційного курсу, оскільки доповнює процес реформування політичної та економічної системи нашої держави у контексті імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Потрібно пам’ятати, що країни ЦСЄ, які стали членами ЄС у 2004,  2007 і  2013 рр. спочатку стали членами НАТО. Можливо для України буде інакше, але європейська та євроатлантична інтеграція пов’язані та взаємозалежні. Угода про асоціацію не передбачає вступу до ЄС,  тому членство у НАТО зберігає для України своє вирішальне значення як механізму залучення до ЄС.

Ефективність партнерства України з НАТО значною мірою залежить від політичної визначеності та активності відповідальних владних інституцій в Україні, які й мають ініціювати та реалізовувати завдання, затверджені у низці нормативно-правових документів. Але вкрай важливі також розуміння й підтримка євроатлантичного вибору населенням країни. За інформацією ЗМІ, ставлення населення України до НАТО стало одним із найбільш яскравих прикладів кардинальних зрушень у громадській думці українців. Зокрема, такого висновку дійшли соціологи фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, проаналізувавши громадські настрої в Україні щодо членства в Північноатлантичному альянсі. Перший «стрибок» був зафіксований у червні 2014 р. –  з 15 % (квітень 2012 р.) до 45 % –  «за», а ось супротивників, навпаки, зменшилося майже вдвічі – з 62 % до 36 % відповідно. У липні 2015 р. цей розрив на користь прихильників НАТО став ще більшим: на референдумі 64 % населення сказали б Альянсу «так» [15].

У травні 2017 р. Уряд схвалив проект Указу Президента «Про Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2017–2020 роки» [8]. Головний акцент програми робиться на роботу з інформування населення в регіонах України. Документ розписаний на період із 2017 р. до 2020 р. Водночас 2017 р. розглядається як пілотний період, під час якого міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади буде визначено та узгоджено шляхи удосконалення Програми та направлення необхідних ресурсів. Успішна реалізація Програми є досить важливою, оскільки президент України П. Порошенко неодноразово заявляв, що про вступ України в НАТО можна буде говорити після проведення референдуму.

Керівництво НАТО, в особі  Є.  Столтенберга, неодноразово  наголошувало, що поки що мова не йде про вступ України у НАТО. За його словами, Україні потрібно сконцентруватися на реформах, щоб відповідати стандартам НАТО. У спільній заяві Комісії Україна‒НАТО, прийнятій у 2016 р. мова теж не йде про майбутній вступ України в НАТО, а підтверджується прихильність подальшому розвитку особливого партнерства між Україною й НАТО, яке буде сприяти створенню стабільної, мирної та неподільної Європи [10]. Натомість НАТО пропонує Комплексний пакет допомоги, метою якого є зібрати воєдино та розширити допомогу Україні, щоби держава збільшила свою здатність протидіяти агресії, гарантувати свою безпеку й проводити необхідні реформи, у тому числі в сфері безпеки й оборони

П. Порошенко налаштований рішуче на поглиблення співробітництва з НАТО і підписав Указ про створення комісії з питань координації євроатлантичної інтеграції України, яка буде забезпечувати координацію заходів щодо інтеграції України у євроатлантичний безпековий простір, підвищувати ефективності виконання пріоритетних завдань із досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в НАТО [13].

Отже, співробітництво України та НАТО має важливе значення для забезпечення національної безпеки нашої держави. Поглиблення співпраці з Північноатлантичним Альянсом сприятиме проведенню демократичних реформ в Україні, а використання потенціалу та практичної допомоги держав – членів НАТО підвищить обороноздатність України для протидії агресії Російської Федерації, а також сприятиме реформуванню сектору безпеки й оборони та оборонно-промислового комплексу нашої держави за стандартами НАТО.

 Джерела та література

  1. Бухарестський саміт НАТО завершився [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  2. Декларація про доповнення до Хартії про особливе партнерство України і НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.
  3. Закон України про засади внутрішньої і зовнішньої політики [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  4. Інформація щодо характеристики стандарту STANAG 2920 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  5. Комісія Україна-НАТО 2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  6. Навчання США та України: «Сі Бриз-2015» стартують в Одесі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 150828_sea_breeze_usa_ukraine_black_sea_as
  7. Про Концепцію вдосконалення інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2017- 2020 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  8. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /laws/show/287/2015
  9. Річна національна програма під егідою Комісії Україна – НАТО на 2017 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /documents/1032017-21670
  10. Спільна заява Комісії Україна – НАТО на рівні глав держав та урядів [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  11. Столтенберг назвав свій візит в Україну символом непорушної підтримки Києва з боку НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  12. Указ Президента «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України»» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  13. Указ президента України №296/2016 «Питання координації євроатлантичної інтеграції України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  14. Україна відмовилася від позаблокового статусу [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  15. У липні за вступ до НАТО проголосували б 64% [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
  16. Хартія про особливе партнерство України з НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

Вплив міжнародних спортивних мегаподій на руйнування традиційного урбаністичного простору

УДК 911.3



Б. В. Глуханюк – магістрант першого курсу кафедри географії та природознавства Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника

Роботу виконано на кафедрі географії

та природознавства ПНУ ім. Василя Стефаника

Науковий керівник:  Р. Р. Сливка

кандидат  географічних наук,

доцент кафедри географії та природознавства 

ПНУ ім. Василя Стефаника

Досліджується негативний вплив спортивних мегаподій на урбаністичний простір міст-господарів. Констатовано наявність економічних і соціальних наслідків, які проявляються не тільки в покращенні бренду країни й  міста, а й спричиняють примусову зміну способу життя локальних спільнот. Руйнування середовища проживання, порушення прав людей, фінансові борги та економічні кризи є іншою стороною олімпіад, яка повинна братися до уваги наступними країнами та містами-організаторами.

Ключові слова: мегаподії, руйнування міського простору, ревіталізація, джентрифікація, нетрі.

Gluhaniuk B. V. The impact of international sports mega-events on the destruction of traditional urban space. The paper studies the negative impact of sport mega-events at the urban space of the host cities. There are a number of the economic and social consequences, manifested not only in improving the brand of the country and the city, but also caused the forced change of lifestyle of local communities. Habitat destruction, human rights violations, financial debt and economic crisis are another sides of mega-events which must be taken into account by the following cities-organizers.

Key words: mega-event, the destruction of urban space, revitalization, gentrification, slums.

Актуальність дослідження. Олімпійські ігри, що зародилися в Стародавній Греції, після довгої перерви знову стали проводитися в кінці XIX ст. Перша сучасна Олімпіада пройшла в 1896 р. в Греції, і з тих пір Ігри прийняли вже 19 країн. У погоні за іміджем на будівництво олімпійських об’єктів витрачаються величезні гроші, проте часто, незважаючи на обіцянки подальшого використання, вони залишаються нікому не потрібними [8].

Мета цієї статті – критично розглянути вплив мегаподій, зокрема спортивних, на розвиток міст.

Основне завдання – визначити негативні аспекти трансформації міського середовища внаслідок підготовки й проведення мегаподій.

Результати дослідження. Далеко не для всіх міст проведення таких заходів має одинакові наслідки. Олімпіади й чемпіонати світу, ЕКСПО, всесвітні виставки, великі музичні, театральні фестивалі та інші зібрання людей – відносяться до мегаподій. Мегаподія ‒ це шанс інакше поглянути на розвиток міста, але з прицілом на довгий термін, думаючи про те, що буде після, про орієнтири й можливості для стійкого розвитку.

Головна риса Олімпіад у всьому світі сьогодні й основний тренд, що формується – тривале життя олімпійських об’єктів. Це не історія будівництва інфраструктури для мега-події у сфері спорту, а й історія про розвиток міст і просторів, про їх нове життя й про те, як вони будуть жити вже після Олімпіади. Скепсис викликає якість будівництва, методи, що використовувалися для викупу землі, й ‒ найголовніше ‒ те, що після Олімпіади місто може не впоратись із великою кількістю змін у ньому, як просторових, так і соціальних. Уразливість міст перед обличчям мегапроектів є загальним об’єктом урбаністичної критики. Саме тому багато країн зовсім не хочуть приймати у себе спортивні змагання [2]. В останнє десятиліття можна спостерігати переміщення організації мегаподій від країн першого світу, в яких вони, зокрема Олімпіади, історично почалися, в країни другого й третього світів (Китай, ПАР) [9].

Теоретично нові споруди й інфраструктурні об’єкти можуть зробити великий внесок у міську економіку. Завдяки новим лініям метро можна забудувати нові райони, так з’являться робочі місця на будівництві, а потім у нових офісах і торгових закладах. На нових стадіонах будуть проходити матчі та концерти, а поруч з’являться магазини та ресторани. Однак, на практиці таке трапляється рідко [4]. Адже, у багатьох випадках значні кошти йдуть на будівництво «білих слонів», тобто дорогих спортивних та інших об’єктів, що неефективно або недостатньо використовуються після проведення заходів. Найчастіше такі об’єкти в поспіху плануються лише з урахуванням хвилі відвідувань. Типовий приклад – вісім грандіозних спортивних споруд в Імеретинській бухті в Сочі, відірваних від міського життя, які не мають ніякої додаткової соціальної користі або функціонування для потреб міста. Олімпійський Парк у Хоумбуш Бей у Сіднеї довгий час після Олімпіади в 2000 р. називали Парком Юрського періоду до тих пір, поки там не почали масштабну багатофункціональну ревіталізацію в 2005 р. Також Олімпійський стадіон у Монреалі, кінцева вартість якого в 7 разів перевищила запланований кошторис [5].

Барселону часто наводять як приклад, коли говорять, що мегаподія може змінити місто на краще, але рідко говорять, що обійшлося це в 4 рази дорожче, ніж було заплановано. Цей приклад показує, як промислове місто перетворюється в місто туристичне, набуває абсолютно нового рівня економічного розвитку й з’являється на карті в новій якості завдяки тому, що передусім робить ставку на туризм . Адже не самі об’єкти приносять прибуток, а та інфраструктура й ті вкладення, які були зроблені в зв’язку з Олімпіадою й визначили розвиток міста, змінили напрям цього розвитку на довгі роки вперед [9]. Барселона – місто, яке не просто виграло від Олімпіади, але змогло зробити цю подію ключовим елементом своєї ідентичності. У Валенсії, яка географічно й історично близька до Каталонії, до сих пір кажуть, що без Олімпіади-1992 у Барселоні позиції каталонських сепаратистів не були б сьогодні настільки сильні [10].

Антипод цьому – Афіни, які є прикладом того, що може статися з Олімпійським спадщиною, якщо не займатися нею зовсім. На сьогодні 80 % інфраструктури афінського парку не використовується, частина об’єктів розграбовані [9]. Із 26 об’єктів, побудованих до Олімпіади-2004, нині використовуються тільки чотири, решта перебувають у неналежному стані, й місто не здатне їх утримувати [7]. Минуло достатньо часу, перш ніж було вирішено місця проживання спортсменів перетворити в апартаменти й квартири та почати їх продавати, тобто вони просто стояли опечатані й не використовувалися. Це завдало великої шкоди економіці міста, економіці країни, з’єдналося з прийдешньою кризою. До сьогодні, говорячи про соціальний ефект, багато в Греції вважають, що ця Олімпіада була початком тієї кризи, яка потім наступила в країні. Якщо в Барселоні цей захід став каталізатором радикальної зміни призначення міста, то для Афін це більше економічний провал і соціальний ефект [9].

Проведення Літніх Олімпійських ігор 2016 р. в Ріо-де-Жанейро ЗМІ висвітлювали заголовками: «Заради Олімпіади з нетрів Ріо виселили десятки тисяч людей», «Інший бік Олімпіади. 5 історій від жителів Ріо, чиї будинки зруйнували через Ігри», «Жителі Ріо не хочуть переселятися заради олімпіади» і т. д.  Процес виселення місцевих жителів показує руйнівний вплив нової забудови на середовище проживання тисяч людей. Із цією проблемо стикалася велика кількість міст-організаторів ігор.

Згідно з доповіддю міжнародної організації COHRE (Centre on Housing Rights and Evictions), напередодні всіх останніх Олімпіад (у Лондоні, Сеулі, Барселоні, Атланті, Афінах і Пекіні) проходили масові виселення сквотерів і руйнування старих кварталів. Перед проведенням Олімпійських ігор в Пекіні й Сеулі «облагороджування» території призвело до того, що близько трьохсот тисяч жителів опинилися без даху над головою. У Делі напередодні «Ігор Співдружності» насильницьким виселенням піддалися сквотери з поселень біля річки Ямуна, яка повинна була перетворитися в туристичну вулицю з магазинами та ресторанами. Десятки тисяч сімей були виселені [1].

На думку професора Університету Вітватерсранда й провідного експерта ПАР з питань неформальних поселень Марі Хухцермайер, дискурс знищення та викорінення неформальних поселень, іменованих відповідно до офіційного лексиконом ООН «нетрями», до середини 2000-х рр. витіснив популістські гасла й наміри Африканського національного конгресу забезпечити всіх жителів ПАР доступним і гідним житлом у найближчому майбутньому. Цим змінам в підходах сприяла низка міжнародних подій: оголошення однією із Цілей розвитку тисячоліття ООН позбутися від нетрів до 2015 р. й вибір ПАР як країни-господині чемпіонату світу з футболу 2010 р. У 2004 р., коли ПАР тільки проголосили країною проведення чемпіонату, міністр житлової політики оголосила про намір влади позбавити всі мегаполіси ПАР від нетрів до 2010 р. Потім ця мета була відкладена до 2014 р. Проте в 2007-му почався новий грандіозний житловий проект «Н2 Гейтуей». Він передбачав знищення всіх видимих ​​для туриста неформальних поселень уздовж головної міської магістралі Кейптауна – шосе Н2. Головним пунктом критики стало поспішне зведення транзитних таборів як тимчасового альтернативного житла для сквотерів, які зазнали переселення [1].

Відповідно до плану перша фаза проекту «Н2» передбачала переселення 4500 сімей із неформального поселення «Джо Слово». Цим сім’ям було запропоновано переїхати в перший транзитний табір «Цунамі» в районі Делфт, розташований за 15 км від їх звичного місця проживання. Друга й третя фаза проекту потребували переселення понад 20 тис. сквотерів із різних районів Кейптауна. Багато з них організовували низові ініціативи з протидії виселенню, подавали апеляції до суду, й деякі навіть змогли виграти серію справ, в яких обговорювалися умови переміщення в транзитні табори та встановлювався пріоритет отримання житла в подальшому [1].

Щодо  Бразилії, то за офіційними даними, з 2009 до 2015 р. понад 22 тисячі мешканців Ріо-де-Жанейро були примусово переселені. Влада стверджує, що тільки знищення житлового кварталу – Віла Аутодромо  пов’язане із підготовкою до спортивної події, інші випадки не пов’язані з Олімпіадою. За підрахунками громадських активістів, насправді через будівництво трьох великих олімпійських об’єктів та реконструкцію стадіону «Маракана» були виселені 2548 сімей. Насправді на житло мешканців бідних, але стратегічно розміщених у центрі міста чи біля узбережжя кварталів поклали око ще задовго до Олімпійських ігор. Чемпіонат світу з футболу також став причиною тисяч зруйнованих  життєвих доль [3].

При підготовці до проведення олімпіади в Сочі 2014 р., заради будівництва олімпійських споруд і порту влада вирішила виселити людей з їх земель, зруйнувавши їхні будинки, зокрема, мешканців 404 приватних та 32 багатоквартирних будинків. При цьому виселення здійснювалося в найбільш неетичні способи, коли жителів Імеретинської долини, які вимагали спочатку надати їм нове житло, влада буквально викидала на вулицю. А питання надання імеретинцям відповідної компенсації й нового житла так і не було вирішено. У січні 2009 р. громадяни були повідомлені, що до 31 березня 2009 р. вони повинні звільнити територію, при цьому влада не готова надати їм нове постійне житло, а має намір переселити  у тимчасові житла ‒ пансіонати й тимчасові квартири. Переселенці не знали, у скільки оцінені їх ділянки та будинки, й яку компенсацію за олімпійське переселення вони отримають від держави. Після чого прийняли рішення звернутися до Європейського суду з прав людини для захисту своїх прав [6].

Процес витіснення жителів може приймати й більше повільну та неявну форму підвищення вартості житла й джентрифікації. За даними COHRE, в Сіднеї Олімпіада привела майже до двократного збільшення орендних ставок за сім років підготовки до ігор, тоді як у Мельбурні плата за житло за той же період зросла лише на 10 %. У процесі джентрифікації районів, які зазнали олімпійському редевелопменту в Атланті, були витіснені зі своїх районів 30 000 місцевих жителів, більшу частину з яких становили афро-американці та знедолені. У Барселоні, за період 1986–1993 рр. на 76 % скоротилася пропозиція соціального житла, а 90 % жителів околиць Олімпійського селища були витіснені зі своїх районів олімпійською джентрифікацією [5]. Сюзанна Метц, керівник Генерального директорату з питань регіонального планування та міського розвитку Гамбурга, повідомляє, що за  результатами міського референдуму (2015 р.) з приводу того, чи проводити Олімпійські ігри в цьому місті  розбіжність у голосуванні між жителями ‒ тими, хто були за, й тими, хто були проти, – склало 2 %. У підсумку в Гамбурзі немає Олімпіади, за рішенням незначної більшості. Це свідчить про те, що з приводу мегаподій суспільство розколоте [9].

Отже, досвід реалізації Олімпійських ігор та інших спортивних заходів першої величини підкреслює необхідність планування перспектив розвитку міста. Напівпорожні або ж зовсім занедбані елементи олімпійської інфраструктури ще раз вказують на неправильно поставлені цілі та завдання їх організаторів. Вкладання значних коштів у будівництво великих стадіонів та спортивних закладів не гарантує економічну вигоду у майбутньому. Доцільнішим є розвиток інфраструктури та не спортивних об’єктів, які можуть дати поштовх подальшому розвитку міста.

Приклад деяких міст-організаторів показує, що негативні наслідки проведення олімпіад насамперед відчувають на собі їхні мешканці, особливо із малозахищених верств населення. Руйнування середовища проживання, порушення прав людей, фінансові борги та економічні кризи є іншим боком олімпіад який повинен враховуватися наступними країнами та містами-організаторами.

Джерела та література

  1. 1. Зеленова Д. А. Психогеография «городка из консервных банок»: практики государственного регулирования городской неформальности в современной ЮАР / Д. А. Зеленова, В. В. Кручинский. // Социология власти. – 2013. – № 3. ‒ С. 112–134.
  2. Иванов П. Олимпиада как градостроительный наркотик / П. Иванов. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  3. Інший бік Олімпіади. 5 історій від жителів Ріо, чиї будинки зруйнували через Ігри [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  4. Кичанова В. Олимпиада — уже не модно. Почему все меньше городов хотят ее проводить? / В. Кичанова [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  5. Мокрушина К. Быстрее, больше, дороже: как мегапроект может убить город / К. Мокрушина [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  6. Немцов Б. Е. Незаконное выселение жителей с их земель / Б. Е. Немцов, В. С. Нилов [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  7. Ревзин Г. Как Олимпиады губят города / Г. Ревзин [Електронний ресурс]. –Режим доступа :
  8. Фото: олимпийские объекты спустя годы после соревнований [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  9. Цирк уехал: что делать с городом после Олимпиады или Мундиаля? [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  10. Что будет с городом после Олимпиады? [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

Перша світова війна як віха в зовнішній політиці США

УДК 327(73):(1914/1918)



О. О. Беспалікова – студентка ІІ курсу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
  Науковий керівник: А. А. Моренчук – кандидат історичних наук, доцент кафедри країнознавства і міжнародних відносин СНУ ім. Лесі Українки

Визначається роль, яку відіграла Перша світова війна в історії США. Вказується, що країні довелося відмовитись від традиційної політики невтручання, визначеної доктриною Монро. Аналізуються причини вступу у війну США, характер підготовки до нього. Дається оцінка наслідкам втручання в конфлікт.

Ключові слова: Сполучені Штати Америки, Перша світова війна, нейтралітет, ізоляціонізм, доктрина Монро, Ліга Націй.

Bespalikova O. O. The First World War as a milestone in US foreign policy.   Defines the role played by the First world war in U.S. history. Indicates that the country had to abandon its traditional policy of non-interference defined by the Monroe doctrine. Analyzed the reasons for entry into war by the United States, the nature of preparation for it. Assesses the effects of intervention in the conflict.

Key words: United States of America, the First world war, neutrality, isolationism, the Monroe doctrine, the League of Nations.

До початку Першої світової війни головним нормативним документом, на базі якого США здійснювали свою зовнішню політику була «доктрина Монро» 1823 р. У ній проголошувалися принцип «Америка для американців» та політика ізоляціонізму. В односторонньому порядку, по-суті, було оголошено поділ світу на дві сфери впливу.

На перших етапах війни жодна з європейських країн не розглядала США як учасника у боротьбі за ресурси, а тому проголошення американського нейтралітету 4 серпня 1914 р. було сприйнято спокійно. Проте подальша зміна характеру битв від «блискавичних» до «затяжних» знесилила традиційних європейських лідерів та вивела США на новий світовий рівень. Значні людські та фінансові втрати, послаблення виробництва й необхідність пошуку постачальників військового озброєння різко збільшило попит Європи на американські товари, що стало поштовхом до надзвичайно стрімкого економічного піднесення держави. Так, у 1916 р. загальна сума експорту США в країни Антанти складала 3,2 млрд доларів проти 825 млн доларів у 1914 р. Окрім того, США надавали значну матеріальну допомогу й загальна сума позик іноземним державам склала 11 млрд доларів [3, с. 162]. Таким чином, навіть у період «нейтралітету» Сполучені Штати стали головним військовим арсеналом та кредитором для Європи.

Економічна політика США та надання допомоги країнам, що знаходились у стані війни, було прямим порушення одного з принципів «Доктрини Монро» – невтручання. Тому, в умовах вже недійсного нейтралітету, американський уряд все частіше почав задумуватися про вступ до війни, адже за рахунок виснаженої Європи Вашингтон отримував можливість вирішальним чином впливати на міжнародні відносини. До того ж, у країні зароджувалося невдоволення політикою Берліну [2].

Зрозумівши переваги участі країни у конфлікті, американський президент В. Вільсон почав підготовку держави: було розгорнуте нарощення військово-морських сил та прийняте рішення про збільшення чисельності регулярної армії. Велика увага приділялася поширенню антинімецьких настроїв серед населення, які мали підштовхнути народ до думки про необхідність вступу Америки до війни заради збереження національної безпеки.

Переконати націю було не важко, особливо в умовах агресивної політики Німеччини. Намагаючись запобігти військовому постачанню США у країни Антанти, німці розпочали активні диверсійні операції: підривали заводи, затоплювали вантажні кораблі та пасажирські судна. Найбільш активне обговорення викликало знищення англійського пароплаву «Лузитанія» німецьким підводним човном. На борту затонулого судна загинуло 128 американців [5, с. 340]. Ця атака було дуже гостро сприйнята європейськими державами та Сполученими Штатами, які використали загибель «Лузитанії» як один із приводів вступу до війни. Подібна пропаганда мала свої результати – бачачи жорстокість Німеччини американці все більше підтримували ідею участі країни у конфлікті [2].

20 квітня 1916 р. США висунули Берліну вимогу про припинення підводних атак. Німеччина неохоче прийняла це, але вже через рік оголосила необмежену підводну війну, дозволивши Америці відправляти до Великобританії лише один корабель на тиждень із нанесенням на нього спеціального окрасу. Подібне обмеження обурило американський уряд і було сприйняте як приниження, що й стало причиною для розірвання дипломатичних відносин між США та Німеччиною 2 лютого 1917 р. А телеграма Цімермена мексиканському уряду із пропозицією союзу проти США змусила В. Вільсона запросити згоду Конгресу на вступ до конфлікту. Одразу після цього, 6 квітня 1917 р., Америка оголосила війну Німеччині.

Загалом, момент для вступу був обраний надзвичайно вдало. Ставши учасником бойових дій за 1,5 року до їх завершення, США змогли уникнути питання про свій внесок у перемогу й одночасно зазнали відносно малих людських втрат (близько 117 тисяч чоловік – у 6 і 11 раз менше, ніж Англія та Франція, відповідно) [4]. До того ж територія країни була віддалена від основного фронту, що дозволило уникнути руйнувань.

Після завершення Першої світової війни США зайняли важливе місце на світовій політичній арені. Однією з причин цього стали «14 пунктів» В. Вільсона. Окрім вирішення територіальних питань (таких як передання Ельзасу та Лотарингії Франції, визнання незалежності Польщі) документ містив у собі положення про створення «Ліги Націй». Хоча «14 пунктів» були представлені як «хартія миру» й мали досить утопічний характер, європейські країни вбачали у них завуальовану спробу США встановити своє панування за рахунок послаблених війною держав. Запропонована «свобода торгівлі» мала відкрити світові ринки для американської економіки, «свобода морів» була спрямована проти тотального контролю флоту Великобританії над морськими торгівельними шляхами. Серед урядів Європи була розповсюджена думка про те, що за допомогою новоутвореної міжнародної організації, «Ліги Націй», США хочуть отримати роль третейського суді у вирішенні всіх світових конфліктів.

Так чи інакше, незважаючи на свій суперечливий характер, «14 пунктів» В. Вільсона лягли в основу Версальського договору, який завершив світову війну, і стали правовою основою післявоєнного облаштування світу. Однак американці виявились не готовими до нової ролі, яку їм підготував В. Вільсон. Конгрес США не ратифікував Версальський договір та статут Ліги Націй і країна повернулася до політики ізоляціонізму. Лише після Другої світової війни Вашингтон вирішив відійти від доктрини Монро й перейшов до здійснення «світової політики».

Отже, Перша світова війна мала надзвичайно велике значення для подальшого розвитку США. Якщо до початку конфлікту країна не мала значного впливу на міжнародній арені, що частково було спричинено «доктриною Монро» та її положеннями про ізоляціонізм і невтручання, то після закінчення війни країна стала лідером у всіх сферах. Великі обсяги військового та фінансового постачання до Європи, вдало спланована участь у бойових діях, послаблення традиційних лідерів – вивели Вашингтон на перше місце у політичній системі. Однак скористатися цим статусом повною мірою, наскільки на це, очевидно, розраховував В. Вільсон, країні не довелось. Суспільство, а головне – політична еліта, виявилися ще неготовими до подібної ролі. Певним чином, це відіграло негативну роль у міжнародних відносинах міжвоєнного періоду, так як підірвало довіру й ефективність Ліги Націй. А це, у свою чергу, розв’язало руки для агресивних режимів Японії, Італії та Німеччини.

Джерела та література

  1. Всемирная история. В 24 томах. Т. 19. Первая мировая война / А. Н. Бадак, И. Е. Войнич, Н. М. Волчек и др. – Минск : Современный литератор, 1999. – 512 с.
  2. История США. В четырех томах. Том второй. 1877–1914 / отв. ред. Н. Н. Болховитинов. – М. : Наука, 1985. – 600 с.
  3. История США : учеб. пособие / В. В. Согрин. – СПб. : Питер, 2003. – 192 с.
  4. Casualties of World War 1 // ThoughtCo [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
  5. Preston D. Wilful Murder. The Sinking of the Lusitania / D. Preston – London : Black Swan, 2003. ‒ 608 р.

Суспільно-географічні аспекти зовнішньоторговельних зв’язків України з Румунією

УДК 911.3 (477:498) О. І. Склярська – кандидат географічних наук, доцент кафедри географії України Львівського національного університету імені Івана Франка;                

О. П. Гривна – студентка ІІІ курсу географічного факультету Львівського національного університету  імені Івана Франка

Роботу виконано на кафедрі географії України

ЛНУ ім. Івана Франка

Проаналізовано головні чинники зовнішньоторговельних зв’язків України з Румунією. Виявлено тенденції динаміки обсягів і  товарної структури українсько-румунської торгівлі товарами та послугами. Розраховано коефіцієнт збалансованості зовнішньоторговельних операцій областей України із Румунією.

Ключові слова: українсько-румунські зв’язки, збалансованість торгівлі, міждержавний товарообіг.

Skliarska O. І., Grivna E. Р. Social and Geographical Aspects of Trade Relations Between Ukraine and Romania. The article analyzes the main factors of trade relations between Ukraine and Romania. Tendencies and dynamics of the commodity structure of Ukrainian-Romanian trade and services. Calculated balances indicators of foreign trade regions of Ukraine with Romania.

Key words: Ukrainian-Romanian relations, balance of trade, interstate trade.

Пріоритетом зовнішньої політики та зовнішньоекономічної діяльності  України є інтенсивний розвиток міжнародних зв’язків із державами ЄС. Упродовж останніх років саме регіон ЄС займає перше місце в міжнародному товарообігу України. Водночас, процес переорієнтації українських товаровиробників на європейський ринок супроводжується різкими темпами падіння загального зовнішньоторговельного обороту України. При цьому, значна частка у двосторонніх торговельних відносинах і надалі належить сусіднім державам, які  інтегровані у європейські структури. Особливе місце з-поміж держав-сусідів у зовнішніх зв’язках  України займає Румунія. Це зумовлено історичними взаємовідносинами двох країн, спільним політичним курсом на євроінтеграцію, наявністю українських етнічних земель та автохтонного українського населення у прикордонній смузі Румунії та етнічно румунських поселень в Україні тощо.

Метою роботи є суспільно-географічний аналіз зовнішньої торгівлі України із Румунією в сучасних умовах. Завданнями нашого дослідження є:

– визначити етапи міждержавного зовнішньоекономічного співробітництва України з Румунією;

  • проаналізувати голові показники міждержавної торгівлі (обсяги експорту-імпорту, товарообіг, товарну структуру, сальдо зовнішньої торгівлі) та їхню динаміку;
  • виявити регіони з найбільшими обсягами торгівлі із Румунією, розрахувати показники зовнішньоторговельної збалансованості за областями;
  • вказати головні проблеми та перспективи українсько-румунських  зовнішньоекономічних зв’язків.

Інтенсивність українсько-румунських економічних зв’язків упродовж тривалого часу налагодження міждержавних відносин визначали геополітичні та політико-географічні передумови. Загалом у політичних відносинах України з Румунією можна виділити два основних етапи [3, с. 60]. Перший – претензійно-конфліктний (1990-ті рр.), коли українські території були головним об’єктом геополітичних зацікавлень з боку Румунії, а закладання юридичних основ відносин відбувалося дуже повільно (лише у 1997 р. Договір про відносини добросусідства й співробітництва був ратифікований румунською стороною). В економічних відносинах це проявилося відносно невеликими обсягами товарних потоків, хоча сальдо зовнішньої торгівлі у цей період для України було додатнім.

Якісно новий етап офіційних взаємин – консенсусно-договірний (2000-ті рр.) пов’язаний передусім з активною реалізацією євроінтеграційного курсу Румунією. Попри те, що деякі негативні та суперечливі моменти трапляються й на цьому етапі (територіальні суперечки щодо о. Зміїний, «поновлення» громадянства етнічним румунам в Україні попри заборону біпатризму та ін.). Торговельні відносини на цьому етапі стали одним із пріоритетів співпраці і на початку ХХІ ст. розвиваються досить динамічно. Експорт України до Румунії зростав до 2012 р. (за винятком періоду світової економічної кризи 2008–2009 рр.). Попри те, зафіксовані ще більші темпи зростання імпорту з Румунії за цей період, відтак із 2007 р. сальдо торгівлі товарами стало від’ємним для України (рис. 1).


Рис. 1.  Динаміка показників зовнішньої торгівлі товарами

України з Румунією у 2002–2016 рр.

За період із 2002 до 2016 рр. найвище значення зовнішньоторговельного обороту товарами спостерігалося у 2011 р. – 2076,3 млн дол. США (рис. 1).       Упродовж 2015–2016 рр. сальдо зовнішньої торгівлі знову  додатне для України, хоча це відбулося не завдяки зростанню експорту, а лише за рахунок різкого падіння імпорту, що стало загальною тенденцією зовнішньої торгівлі України після  суспільно-політичних подій 2014 р. Щоправда за 2016 р. зафіксовано незначне зростання як експорту, так й імпорту та збільшення додатного торговельного сальдо з Румунією. За даними Державної статистики України, обсяг  міждержавного товарообороту становив 1097,7 млн дол. (у 2015 р. – 886,6 млн дол.), з якого експорт – 717,2 млн дол. [1].

Найвищі показники зовнішньоторговельного обороту з Румунією має  Дніпропетровська область (154,4 млн дол. США) та місто Київ  (152 млн дол. США). При цьому, Дніпропетровська область експортує товарів (переважно металургійної галузі) до Румунії майже у 7 разів більше, ніж імпортує з цієї країни. Водночас м. Київ є головним імпортером товарів, адже на столицю припадає понад 40 % усього румунського імпорту в Україну. Високі показники зовнішньоторговельного обороту із Румунією мають прикордонні області – Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька й Одеська. При цьому, тільки остання має від’ємне сальдо торгівлі товарами (табл. 1).

Важливим показником зовнішньої торгівлі є коефіцієнт збалансованості, який розраховується як відношення зовнішньоторговельного сальдо до обороту торгівлі, а його значення може коливатись від -1 до 1. Оцінка відповідного показника у розрізі областей України підтвердила, що  відносно збалансованою є зовнішня торгівля із Румунією у Київської, Харківської, Закарпатської, Черкаської областей (показник близький до 0).

Таблиця 1

Показники зовнішньої торгівлі регіонів України з Румунією, 2015 р.




Експорт товарів

(тис. дол.)

Імпорт товарів

(тис. дол.)


(тис. дол.)

Коефіцієнт збалансова-ності торгівлі
АР Крим Немає даних Немає даних Немає даних
Волинська 7727 4264 3459 0,29
Вінницька 22045 11726 10319 0,31
Дніпропетровська 134760 19706 115054 0,75
Житомирська 24421 2528 21892 0,81
Запорізька 20820 11413 9407 0,28
Закарпатська 25611 19230 6381 0,14
Івано-Франківська 39500 10364 29135 0,58
Кіровоградська 3176 558 2618 0,68
Київська 18020 18671 -651 -0,02
Львівська 19790 10350 9440 0,31
Миколаївська 377 2632 -2254 -0,75
Одеська 13484 24264 -10780 -0,28
Полтавська 4728 9247 -4518 -0,32
Рівненська 27973 1551 26422 0,9
Сумська 19502 1455 18047 0,86
Тернопільська 2594 3329 -735 -0,12
Харківська 6746 6894 -148 -0,01
Херсонська 3152 2090 1062 0,2
Хмельницька 5526 8826 -3300 -0,23
Черкаська 4580 3552 1027 0,13
Чернівецька 25301 10521 14780 0,41
Чернігівська 25213 5464 19749 0,64
Київ 31866 120153 -88287 -0,58


Товарна структура експорту у 2016 р. зазнала істотних змін завдяки зростанню частки товарів харчової та сільськогосподарської продукції. Попри те, у структурі експорту й надалі переважають: деревина та вироби з деревини (22 %), чорні метали (21 %), руди, шлаки й зола (13 %), електричні машини (11 %). Частка текстильних виробів – лише  6,5 %, харчових продуктів і напоїв – 5 %. Водночас, значні обсяги  румунського імпорту до України формують готові товари: електричні машини та обладнання (23 %), текстильні вироби (12 %), продукція хімічної промисловості (11,4 %), транспортні засоби та комплектуючі (10 %), продукція рослинного походження (10,0 %), вироби з пластмаси (7 %), продукція деревообробки  (6 %) [4].

Товарна торгівля становить 94 % усього обсягу міждержавних торговельних операцій, адже оборот торгівлі послугами між Україною й Румунією складає лише 52 млн дол. Позитивне сальдо для України у двосторонній торгівлі послугами склало 34,2 млн дол. Українські експортери надають здебільшого послуги з переробки матеріальних ресурсів (68 %), транспортні послуги (23 %) та меншою мірою – ділові  (7 %). У структурі імпорту румунських послуг до України у 2015 р. переважають саме ділові послуги (30 %), у сфері телекомунікації, комп’ютерні та інформаційні послуги (20 %).

Отже, зовнішньоекономічні відносини між Україною й Румунією є достатньо перспективними. Оскільки в Україні економічна ситуація помітно ускладнилася після 2014 р. проблемою постачання з Росії енергоносіїв, то одним зі шляхів її розв’язання може стати координація дій України та Румунії щодо диверсифікації постачання газу. Спільні інтереси є й щодо використання Дунаю як однієї з найбільших водних артерій Європи [2, с. 105]. Крім цього, необхідно поглиблювати співпрацю в дослідженні та розвитку технологій, у видобувній та металургійній галузі. Потребує розбудови й мережа контрольно-пропускних пунктів на українсько-румунській ділянці кордону, що є важливим чинником та індикатором міждержавної економічної співпраці. Україна та Румунія недостатньо використовують потенціал прикордонних територій, зокрема в контексті транскордонної співпраці та діяльності єврорегіонів, що зумовлено передусім обмеженістю фінансових ресурсів.

Джерела та література

  1. Держкомстат: Зовнішньоекономічна діяльність [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  2. Дністрянський М. С. Українсько-румунські міждержавні відносини: геополітичні суперечності та перспективи оптимізації / М. С. Дністрянський // Наук. вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Серія : Географічні науки. – 2012. – № 18. – С. 102–107.
  3. Склярська О. Політико-географічні процеси в Закарпатській і Чернівецькій областях : монографія / Оксана Склярська. – Львів : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2011. – 242 с.
  4. Торговельно-економічне співробітництво між Україною та Румунією / Посольство України у Румунії [Електронний ресурс]. – Режим доступу :


Боротьба світового співтовариства проти «Ісламської Держави»

УДК 327.36:297(100)                        

Н. І. Романюк  – кандидат географічних наук,
доцент кафедри країнознавства
і міжнародних відносин
Східноєвропейського національного
університету імені Лесі Українки

Роботу виконано на кафедрі країнознавства і
міжнародних відносин СНУ імені Лесі Українки

Проаналізовано діяльність світового співтовариства у боротьбі проти «Ісламської держави», визначено форми цієї боротьби та роль окремих держав і міжнародних організацій у ній.

Ключові слова: «Ісламська держава», тероризм, світове співтовариство,  міжнародна безпека.

Romanyuk N. I. The Fight of the International Community Against «Islamic State». The study analyzes the activities of the international community in the fight against «Islamic state», defined forms of struggle and the role of individual states and international organizations in it.

Key words: «Іslamic state», terrorism, international community, international security.

 «Ісламська Держава»  (ІД) – це глобальна терористична організація, яка  своєю діяльністю дестабілізувала ситуацію не лише на Близькому Сході, а й в інших регіонах світу й є загрозою міжнародній безпеці. За декілька років це утворення оголосило війну всьому людству й своєю діяльністю спричинило чимало політичних, економічних, релігійних та інших наслідків. Дослідження особливостей  боротьби світового співтовариства з «ІД» є досить актуальним, оскільки допоможе зрозуміти перспективи  відвернення цієї загрози та стабілізації ситуації в регіоні й у світі загалом.

Метою дослідження є аналіз діяльності світового співтовариства у боротьбі з терористичною організацією  «ІД».

Результати дослідження. «Ісламська Держава» – це військове та політичне утворення, чиї представники прагнуть створити нову державу до складу якої повинні входити Ірак, Сирія, Йорданія, Ліван, палестинські землі та частина Синайського півострова.

Дії угрупування сьогодні територіально обмежуються північно-східною частиною  території  Сирії й частиною території  Іраку.  Однак, її вплив поширюється не тільки на Сирію та Ірак. Бійці «ІД» беруть участь у бойових діях на території Лівії, Єгипту, Пакистану, Афганістану, а також у Нігерії, Ємені та Філіппінах.

«ІД» здійснює терористичні акти, грубі та систематичні порушення прав людини й міжнародного права, включаючи вбивства та переслідування цивільних осіб, масові страти, позасудові розправи, репресії з мотивів національної приналежності як щодо окремих осіб, так і цілих спільнот, здійснює викрадення людей, насильницьке переміщення шиїтів і релігійних меншин, вбивства дітей і нанесення їм тілесних ушкоджень, зґвалтування та інші форми сексуального насильства, а також численні випадки інших звірств.

Завдяки контролю територій, які мають природні ресурси й продажу їх на чорному ринку, бойовики поповнюють свої фінансові резерви. А чим більше в терористів буде фінансових засобів для функціонування, тим вища вірогідність захоплення нових територій, здійснення терактів на території інших держав та погіршення стану міжнародної безпеки загалом.

  У березні 2016 р. приватна аналітична компанія The Soufan Group (SG) опублікувала звіт про бійців-іноземців, які воюють у рядах «ІД». За даними SG, від 27 до 31 тис. іноземних громадян 86 держав вирушили до Сирії та Іраку, щоб приєднатися до лав терористів та інших екстремістських організацій. За іншою оцінкою (ЦРУ, США), у вересні 2015 р. число іноземних бойовиків у Сирії перевищувало 30 тис. осіб із більш, ніж 100 країн світу [7].

  «ІД» – це глобальна терористична загроза. Вона завербувала по всій земній кулі тисячі іноземних бойовиків для протиправних дій у Сирії й Іраку, а також вона застосовує технології для поширення екстремістської ідеології насильства та підбурювання до вчинення терористичних актів. Як йдеться у Резолюції 2170 Ради Безпеки ООН, тероризм може бути переможений за допомогою тривалих і всебічних зусиль, включаючи активну участь і взаємодію всіх держав [3].

  Офіційно коаліція для боротьби з «ІД» була зібрана зусиллями США у серпні 2014 р. В міжнародну коаліцію входять як окремі країни, так і цілі групи представників, зокрема, НАТО, Ліги арабських держав  й ЄС. Вона мала на меті продемонструвати єдність зусиль світового співтовариства у боротьбі з цією загрозою.

Питання боротьби з «ІД» обговорювалося на Уельському саміті  НАТО 4–5 вересня 2014 р.  Країни-члени НАТО вирішили надати військову підтримку іракським партнерам, блокувати потік іноземних бойовиків, перешкоджати фінансуванню організації та делегітимізації ідеології угрупування [2].

Країни-члени Ліги арабських держав вирішили створити союзні збройні сили організації, які можуть бути використані проти бойовиків «ІД». Ця організація пропонує вести боротьбу проти «ІД» не лише військовими методами або заходами безпеки, але також і за допомогою інших інструментів, наприклад, культурної та ідеологічної контрпропаганди.

ЄС вважає «ІД» терористичним угрупуванням. При цьому, країни ЄС беруть участь у західній коаліції, яка бореться з терористами на території Сирії. Проте західні держави не розглядають зараз можливість прямої військової інтервенції в Сирію. Політики США та ЄС побоюються не лише втрат в особовому складі своїх військових, а й радикалізації західних мусульман, що в майбутньому може призвести до терактів.

Загалом у міжнародну коаліції, створену США, входять: Австралія, Австрія, Албанія, Андорра, Бахрейн, Бельгія, Болгарія, Боснія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Європейський Союз, Єгипет, Йорданія, Ірак, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Катар, Кіпр, Косово, Кувейт, Ліван, Ліга арабських держав, Литва, Люксембург, Македонія, Мальта, Марокко, Молдова, НАТО, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Польща, Португалія, Республіка Корея, Румунія, Саудівська Аравія, Сербія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швеція, Естонія, Японія [5].

Участь країн у боротьбі з «ІД» має різну форму, одні держави направляють військову техніку, інші виділяють фінансову допомогу та здійснюють політичну підтримку. Наприклад, фінансове, розвідувальне та матеріально-технічне забезпечення дій здійснюють 20 держав, у тому числі Австрія, Албанія, Угорщина, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Кувейт, Люксембург, Нова Зеландія, Норвегія, Республіка Корея, Словаччина, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія та Японія [1].

Політичну підтримку діям коаліції на міжнародній арені надають ще 22 держави: Єгипет, Греція, Грузія, Іран, Ісландія, Латвія, Ліван, Литва, Македонія, Марокко, Молдова, Оман, Польща, Португалія, Румунія, Сербія, Словенія, Україна, Хорватія, Чорногорія й Фінляндія, а також Тайвань [4].

Боротьба світового співтовариства з «ІД» у кінці 2015 р. і в 2016 р. пов’язана зі знищенням фінансової системи терористичної організації. У 2015 р. була проведена повітряна операція «Tidal Wave II», у результаті якої було завдано шкоди нафтовим родовищам і знищено нафтопереробні заводи на території Іраку [11]. За оцінками  експертів, після цієї операції загальні доходи «ІД» скоротилися на 30 % [9].

У січні 2016 р. американські військові літаки нанесли авіаудари по фінансових установах «ІД», де терористи зберігали мільйони дол. США та іракські динари, які були вкрадені ними під час захоплення територій в Іраку та Сирії ще у 2014 р. [10]. Звісно ці кошти терористи використали б для подальших військових дій і здійснення терористичних актів. Ця операція мала певний позитивний ефект. Лідери «ІД» скоротили заробітну плату бойовикам майже на половину через нестачу коштів [11].  Це призвело до того, що частина бойовиків покинула лави «ІД», оскільки вони отримували великі кошти й не готові ризикувати життям за значно менші гроші.

В результаті активної боротьби світового співтовариства з «ІД» значно скоротилася площа території, яка підконтрольна «ІД». Наприклад, за показниками 2014 р., під контролем організації перебувало до 90 тис. квадратних кілометрів територій із населенням близько 8 мільйонів осіб, переважно сунітів. Станом на квітень 2015 р. в результаті бойових дій терористи втратили до тридцяти відсотків своїх територій, які становлять близько 10 тис. квадратних кілометрів від початку захоплених в Іраку [8].

За даними Лондонського аналітичного й консалтингового центру з оборони та безпеки  (IHS),  на кінець літа 2016 р.  «ІД»  втратила 28 %  територій контрольованих в Іраку та Сирії на початку 2015 р. З початку року зона влади «ІД»  скоротилася з 78 до 65 тис. квадратних кілометрів [6].

Менша активність «ІД» через фінансові проблеми й активізацію діяльності світового співтовариства у 2016 р. є позитивним явищем. Однак не виключено, що зіткнувшись із невдачами на власних територіях, бойовики «ІД» активізуються по всьому світу.

Висновки. «Ісламська Держава» є загрозою для регіональної та міжнародної безпеки, тому міжнародне співтовариство активно виступає проти діяльності цієї організації. Незважаючи на успішну боротьбу країн світу проти «ІД» у 2016 р., ця організація продовжує здійснювати терористичні акти не тільки на Близькому Сході, а й в інших регіонах світу.

Джерела та література

  1. Коалиция против ИГИЛ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  2. Офіційний сайт НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  3. Офіційний сайт Ради Безпеки ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  4. Полный список стран, участвующих в коалиции против ИГИЛ под руководством США [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  5. Сплочение международных усилий по борьбе с ИГИЛ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
  6. Територію «Ісламської держави» порівняли з однією із країн [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  7. Barrett R. Foreign Fighters in Syria and Iraq / Richard Barrett [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  8. Lister «ISIS: What Will the Militant Group Do Next?» / Ch. Lister [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  9. Operation Inherent Resolve Spokesman Colonel Steve Warren on Operation Inherent Resolve [Електронний ресурс]. – Режим доступу : prs/ps/2016/01/251261.html
  10. Patrick B. Johnston. Cutting the Islamic State’s Money Supply / B. Johnston Patrick [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
  11. Robinson E. Cutting the Islamic State’s Money Supply / Robinson [Електронний ресурс]. – Режим доступу :